Дмитро Трібой – історія боротьби за Україну та здійснення власних мрій

Дмитро Трібой у листопаді 2017 року отримав кульове поранення в голову, в ліву півкулю головного мозку. З госпіталю у прифронтовому Бахмуті хлопця доправили до Дніпра. Він тиждень був у комі, лікарі давали невтішні прогнози.

Але він вижив. Після Дніпра був львівський шпиталь, а потім Діма проходив реабілітацію у центрі в Клевані на Рівненщині.

Зараз Дмитро кілька разів на тиждень їздить по чотири години з рідного села Сухоліси, що біля Білої Церкви, до Ірпеню під Києвом, робить чотири пересадки на шляху до реабілітаційного центру Next Step Ukraine і за рік вже показує результати одужання.

З Дмитром ми познайомилися минулого року. Тоді він із реабілітологами прийшов до мене на ефір. Казав, що ледь піднявся на четвертий поверх – після поранення права сторона у хлопця була практично нерухомою. Тоді Діма тільки голосно сміявся. І поки він не пояснив, що погано говорить, я б не здогадалася, що він пережив таке поранення.

Зараз хлопець значно впевненіше відчуває руку і ногу, а лівою рукою так притискає на прощання чи при зустрічі, що перехоплює подих. Діма так само голосно сміється, жартує і вже набагато краще вимовляє слова.

Цей текст викладаю у вигляді діалогу, бо Дмитро дуже намагається говорити, і це в нього наразі виходить окремими словами, а не цілими реченнями.

– Срочка – ух, бррр! Десна – ух… – каже Діма.

– То ти від слова «срочка» так збурився чи від слова «Десна»? – запитує Дмитра фізичний терапевт і реабілітолог Микола Свищ.

– Від «срочка в Десні», – підказують Дмитрові, а він регоче.

– У 2012 році восени служив срочку, – показує Діма на калькуляторі цифри.

– Чому ти не намагаєшся вимовляти цифри 2012? – запитую в нього.

– Тяжко. Цифри – класно (має на увазі, що всі пам’ятає), язик – важко (має на увазі, вимовляти не дуже виходить). Ми з реабілітологом Миколою починаємо говорити повільно, щоб Діма повторив за нами: «Дві-тисячі-два-над-цять». І він повторює.

Дмитро Трібой навчався у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова на психолога-логопеда, потім була строкова служба. На війну потрапив у 2015 році в складі одеської 28-ї бригади, через 1,5 роки перевівся до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, був розвідником.

Сміється, що за освітою психолог-логопед, а зараз сам займається з логопедом, вчиться вимовляти складні слова і складати правильно речення.

Восени 2017 року в районі авдіївської «промзони» Дмитро отримав поранення. Снайпер поцілив у друга. А потім у нього. Пальцем показує на середину лоба, де видно слід від кулі. Вона розлетілася на уламки. В його голові було шість. На голові в хлопця видно шрами, а замість частини черепа в нього титанова пластина.

«На війні було класно, але пам’ять…» – каже Дмитро про те, що не все пам’ятає. Мовляв, у всіх, навіть тих, хто був в одному місці в один час, можуть різнитися спогади.

Довго намагаємося з’ясувати, біля якого села він отримав поранення. Діма пам’ятає, що було це в районі Авдіївки, але плутається в назвах.

– Діма, де то було, – запитуємо його з фізтерапевтом Миколою, – біля Верхньоторецького чи біля «промки»?

– Село. Промка, – каже Дмитро. Торець-ке.

– Торецьке – це Світлодарська дуга, а не Авдіївка. Може Крута Балка? – перепитую я і жартую: От домахалася, еге ж?

– Та да, – сміється Дмитро.

– Ти був біля Верхньоторецького? – запитує Микола.

Діма йде за телефоном, відкриває карту. І вже ніби й різниці немає, але принципово хочеться знайти. Діма показує на карті околиці села Крута Балка, каже:

– Тут. Пішки.

– Значить правду говориш, – сміється Микола з нього. – І Дмитро починає реготати.

– Пам’ять – класна. Язик – важко. Знову повторює Діма, мовляв, слова пам’ятає, а говорити важко. Ще й я вчепилася з тими авдіївськими селами.

– Так із тобою ж займається логопед? – запитую в Дмитра.

– О, даа. Важко, – каже. Пам’ять. Цифри. Язик.

– Але те, що в тебе тільки мовлення порушене, це ти «відбувся легким переляком», – кажу.

– Да. Да. Мозок. Дмитро робить паузи між словами. Йому хочеться розказати історію, він говорить по слову, я повторюю за ним, перепитуючи чи правильно розумію. Так виходить, що в Дніпрі він має друга Сашу, який підірвався на гранаті, він може говорити, але нічого не пам’ятає, – усе навпаки.

– А тебе він пам’ятає?

– Да. Кореш Саша: розмовляти – класно, пам’ять – погано. Але від шуму в нього болить голова – це намагається розповісти Діма. Він підбирає слова. Я почуваю себе дещо незручно, ніби мордую його, коли йому важко говорити. Каже, що і в нього самого голова на зміну погоди починає боліти.

– Ти вже значно краще говориш. Півроку тому приходив на радіо, тоді мовчав, тільки сміявся, – нагадую йому.

– Трішечки, – каже Діма. Язик – ворог, – лаконічно викручується з поясненням.

– Кажуть, що ти навіть співаєш.

– Та! «Ой, смереко, розкажи мені, смереко, чом ти так ростеш далеко, чарівна моя смереко», – так чисто і зовсім без перешкод затягує хлопець. Ніби й не має жодних проблем з мовою. Клас? Клас!

– То може тобі співати треба, а не говорити?

– От, От. Ех. Карочє. Йо-майо.

Діма пам’ятає, як отримав поранення. Згодом і побратими йому розповідали, як усе сталося. Каже, що періодично пригадує якісь деталі, тоді записує їх у блокнот.

– Погано пам’ятаю, але рік тому в санаторії Клевань згадав. Трішечки і записав.

– А взагалі тобі в армії сподобалося?

– Да, клас.

– Якби не отримав поранення, був би військовим?

– Да. 1,5 місяці Бутівка. Рюкзак і Львів. Тиждень, – каже Діма. Я довго не можу зрозуміти, що він має на увазі: тиждень, 1,5 місяці. Дмитро намагається пояснити, сам себе виправляє – не Львів, а Одеса. Втомлюється йти на тренажері і плутатися в словах. Зупиняє тренажер і каже:

– Карочє, – і сміється. Підключається реабілітолог Микола. Ми втрьох починаємо складати слова до купи. Виходить, що Дмитрові залишався тиждень на передовій, щоб потім поїхати на навчання до Одеси, але не встиг, бо отримав поранення.

– Рідні, що сказали, коли ти оклигав після поранення?

– Ееее (показує, що плакали). Ой, карочє, дурдом. Мама і я. Мама плакала. А мені – поранення, так поранення.

– А сам як сприйняв, що тепер тобі важко говорити і така складна травма?

– Легко. Тьфу-тьфу, пам’ять є, а говорити можу навчитися. Читати можу, писати важко.

Нахиляється і тихенько говорить: «й*б твою мать». Сміється і розводить руками, мовляв «о, бачиш, оце пам’ятаю і сказати легко, а інші слова складно».

– Зате цим можеш висловити все, що ти думаєш про «ось це все».

– О даа. Йомайо-йомайо. Вибачте-вибачте.

– Ти ще гарно слово «трішечки» говориш.

– Трішечки, – повторює і сміється.

– Що б ти сказав хлопцям, які так само мають складні поранення?

– Війна. Без цього ніяк не буває. Армія.

Діма багато жартує і сміється, заражаючи сміхом усіх навколо. З Миколою вони підколюють один одного, і в такій атмосфері проходять тренування. Микола відзначає позитивні результати в реабілітації Дмитра.

Наприкінці розмови Діма кличе Миколу і каже:

– Кореш, празник. День народження!

– У тебе День народження? – питаємо ми всі.

– Поранення, – кричить Дмитро, мовляв, – другий День народження, бо поранення отримав восени. Дивиться в календар і говорить: А нє, пройшло.

– Але привід же залишився, – додаємо ми. – І всі дружно сміємося.

22 листопада Дмитро Трібой відзначає другий День народження. Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну. А у реабілітаційному центрі Next Step Ukraine допомагають повернутися до повноцінного життя українським військовим із черепно-мозковими травмами, після інсультів, зі спинномозковими травмами та будь-якими іншими порушеннями центральної та периферичної нервової системи. Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки ворожих обстрілів, куль і поранень, як вони, попри біль, відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї йдуть маленькими, але впевненими кроками.

Реабілітація в “Next Step Ukraine” ― це шанс на нове життя.

Підтримайте бійця, здійснивши свій благодійний внесок за посиланням https://biggggidea.com/project/vidrodzhennya-zahisnikiv-ukrani/

Джерело: https://obukhiv.info/news/dmitro-triboi-istoriya-borotbi-za-ukrainu-ta-zdiisnennya-vlasnikh-mrii/