1941: Голокост, партизани і Злодіївка

Вони приходили сюди починаючи десь із 17 століття і на початку 20-го йшли деінде, переважно до Києва. На той час вони були такими ж корінними і місцевими, як і властиво українці Обухова, чия історія знає кілька переселень з різних регіонів України (і навпаки – до них).

Втім, не зважаючи на ймовірно масовий вихід з Обухова ще після погромів 1919 року окремі епізоди місцевого єврейського життя періодично спалахували на тлі буремних подій першої половини 20 століття. Вже опустіла Юдина гора, перетворили на клуні синагоги і розібрали на пороги мацеви (могильні плити) єврейського кладовища. Остаточно цей процес закінчився з Голокостом, коли відселені на початку війни з Обухова і сіл просто не повернулися назад. А ті, хто вже мешкав у Києві зустріли свій кінець у Бабиному яру. Окремо варто підкреслити участь обухівських євреїв у подіях як Першої, так і Другої світової війн.

Відносно нещодавно я спробував трохи вирівняти ситуацію і відшукав, як мені здавалося, людину, чий життєвий шлях може врівноважити ммм, …. деяку схильність до мародерства і грабунку сусідів з боку наших предків. Йшлося про Соню (Зоню) Данилюк, жительку Обухова, Праведницю народів світу. Буквально вчора Ігор Кулаков знайшов у моїй гіпотезі слабку ланку і досить переконливо довів, що Соня Данилюк з однойменного села на Вінничині.

Крім того, він порадив звернутися до історії іншого, легендарного персонажа, чия діяльність протягом нетривалого часу стосувалася Обухівщини, а саме – с. Злодіївка, зараз м. Українка.

Йдеться про священника з Подолу Олексія Глаголєва.

Згідно з інформацією із відкритих джерел, “під час нацистської окупації Києва брав участь разом з членами своєї сім’ї в порятунку євреїв – ховав їх у своєму житлі (церковному напівпідвалі) і в будинках, які належали до приходу Покровської церкви (паспортисткою в них працювала дружина о. Олексія, а управдомом – його друг Олександр Григорович Горбовський).

Також він видавав їм свідоцтва про хрещення на старих бланках, що залишилися від протоієрея Олександра Глаголєва. Одній єврейці Тетяна Павлівна Глаголєва віддала свій паспорт, в який була вклеєна фотографія жінки, що переховувалася. За спогадами о. Олексія,

моя дружина мало не поплатилася життям за свій відчайдушний вчинок. Гестапівці, що ходили по квартирах з метою реквізиції, почали вимагати в неї паспорт і, коли його не виявилося, заявили, що відведуть дружину мою в гестапо як підозрілу особу. А вже з гестапо рідко хто повертався додому. Ледве-ледве вдалося їх вблагати залишити дружину в спокої, засвідчивши показаннями свідків її особистість.

Серед врятованих була і російська сім’я підполковника Червоної армії – його дружина і шестеро дітей. Сім’я Глаголєвих піддавалася значному ризику – за переховування євреїв загрожував розстріл – але все одно продовжувала рятувати людей, незважаючи на вагітність дружини о. Олексія Тетяни (в 1943 вона народила дочку Марію).

Один із епізодів дільності Глаголєва стосується села Злодіївка, де у його родини на той час було щось на кшталт дачі.

ІСТОРІЯ

…На початку жовтня 1941 року до Глаголєвих звернулася своячка Олексія Олександровича Марія Єгоричєва з проханням допомогти її невістці, єврейці Ізабеллі Міркіній. Незважаючи на німецький наказ, відповідно до якого всі євреї міста повинні були прибути 29 вересня до 8 години ранку в призначену точку збору з документами і цінними речами, Ізабелла і її десятирічна донька Ірина сховалися в будинку Єгоричевих. Але залишатися там на тривалий час було небезпечно. Намагаючись допомогти нещасній жінці, Тетяна Глаголєва віддала їй свій паспорт, що дозволило Міркіній покинути Київ і якийсь час пожити в селі. Її дочка Ірина залишалася тим часом у своїй бабусі Марії Єгоричевої, йдеться в описі ситуації на сайті Яд Вашем.

Село, про котре йдеться в описі, ймовірно, Злодіївка.

В кінці листопада Міркіна повернулася до Києва, оскільки відчувала, що в селі їй загрожує небезпека. Глаголєва поселили її у себе, видавши за родичку.

Чому вона покинула заховану у дніпровських заплавах Злодіївку, не найгірше місце для того, аби перечекати до кращих часів?

Події тих років Ізабелла Міркіна детально описала відразу після звільнення Києва 6 листопада 1943 р. Її спогади були послані до Москви Іллі Еренбургу і згодом увійшли до збірки спогадів та свідчень «Чорна Книга»

…. 29 вересня (тобто через 9 днів після початку окупації Києва) на перехрестях міста, на стінах і парканах з’явився наказ про те, що «… всi жиди мiста Києва повинні 29 вересня, о 8 ранку прийти на вулицю Дехтярівську до єврейського кладовища».

Потрібно було взяти з собою теплий одяг, гроші і цінності. Наказ погрожував розстрілом єврею, котрий проігнорує і нееврею, котрий насмілиться сховати євреїв.

…. Вранці 29-го мої рідні вирушили в дорогу (останню!). Я проводила їх кілька кварталів, а потім вирушила дізнатися, чи підлягаємо явці я з дочкою. Мій чоловік – росіянин. … Я заходила в різні установи з метою домогтися дозволу собі як дружині росіянина на проживання в Києві і щоб дізнатися, куди ж йдуть євреї. Звичайно, ніякого «дозволу» я не отримала і нічого не дізналася. Німці всюди з загрозливим похмурим виглядом говорили: «Ідіть до кладовища».

Дуже скоро стало відомо, що в Бабиному Яру 29-го і в найближчі дні по-звірячому погублено понад 70 тисяч євреїв.

Мої родичі по чоловікові звернулися за порадою про допомогу до сім’ї священника Олексія Олександровича Глаголєва …. Отець Олексій відправився клопотати про мене до професора Оглобліна, що був тоді міським головою. Оглоблін знав нашу сім’ю. Він, в свою чергу, звернувся з цим питанням до німецького коменданта. Комендант вказав йому на те, що питання про євреїв підлягає виключно компетенції німців і вони його вирішують, як їм заманеться. Положення моє було безвихідним. Ховатися у рідних чоловіка – означало піддавати їх загрозі розстрілу. Дружині о. Глаголєва – Тетяні Павлівні – прийшла в голову відчайдушна думка: віддати свій паспорт і метрику про хрещення мені, Ізабеллі Наумівні Єгоричевій – Міркіній. З цими документами мені порадили відправитися в село до знайомих селян …. На паспорті, замість фотокартки Тетяни Павлівни, потрібно було приклеїти мою. На щастя, така операція полегшувалося тим, що паспорт по краях обгорів і був залитий водою при гасінні пожежі. Друк на ньому була неясним і розпливчастим. Операція із заміною фотографії вдалася …. В селі у знайомих селян я проживала під ім’ям Глаголєвої 8 місяців.

…. моє перебування в с. Злодіївці було недовгим. Місцеві сільські власті стали поглядати на мене з деякою підозрою. Справа в тому, що стали з’являтися партизани і тому всі «чужі» почали здаватися підозрілими. Скінчилося тим, що мене викликали в сільуправу для встановлення особи. Сяк-так виплутавшись з цієї біди, я поспішно втекла до Києва. Пізно ввечері я прийшла до Глаголєвих. З тих пір я і, дещо пізніше, моя 10-річна дочка Іра оселилися в родині священника Глаголєва як родички. Протягом двох років ми нікуди від них не йшли і всюди мандрували разом з ними …. Крім мене з дочкою, Глаголєва допомогли ще кільком євреям ….

«Чорна Книга», видавництво «Тарбут», Єрусалим, 2002, с. 328 – 333.

Джерело: https://obukhiv.info/news/1941-golokost-partizani-i-zlodiivka/