Місцеві новини

Багатодітна родина з Луганщини знайшла прихисток в Обухові

Редактор

Багатодітна родина з Луганщини знайшла прихисток в Обухові

Про це йдеться у статті “Коли “давай ховатися” більше не гра. Як живуть багатодітні родини-переселенці” на УП, передають Хроніки Обухова.

***

Ми з села Вишневого Старобільського району на Луганщині. У нас 7 дітей. Найстаршій доньці Вікторії 22 роки, Віталію – 20, Діані – 18 років. Олександру, який має синдром Дауна – 16, Оксані – 12, Сніжанці – 10 років, а наймолодшій Оленці – 8.

Чоловік працював 17 років будівельником. Я зазвичай опікувалася й виховувала дітей. Іноді підпрацьовувала також на будівництвах.

Все життя мріяли купити будинок. Ми жили в селі й хотіли переїхати у місто, бо завжди працювали там. 23 лютого купили у Лисичанську дім. Мрія наша зникла з початком війни. Коли ми тільки виїхали, там залишалася сусідка, яка присилала нам фотографії будинку. Знаємо, що повилітали вікна, бо в дім поруч був приліт. Зараз всі повиїжджали, тому не знаємо, що з нашим житлом.

Ми жили майже 5 місяців під окупацією. Поки жили там, постійно переживали за дітей. Спочатку були обстріли, ховалися в підвалах.

Потім почалися обходи – шукали поліцейських, військових. До нас приходили з обшуками в озброєнні військові. Заглядали у кожний куточок домівки. Розпитували, де наша старша донька Вікторія, яка працює в поліції. Ми збрехали, що вона рік тому виїхала за кордон, щоб її перестали шукати.

Вони чатували під дворами вночі. Не можна було виходити. Одного разу чоловік вийшов на вулицю й повернувся весь блідий. Окупанти погрожували йому, щоб він більше не виходив.

12 липня евакуювалися. Допомогла нам донька Вікторія. Вона виїхала в Дніпро та чекала нас. Ми ж довго не виїжджали, бо вмовляли батьків і сестру чоловіка евакуюватися. Не вдалося. Потім завуч школи просив написати заяву в так звану “ЛНР”. Ми відмовилися.

За тиждень продали всі речі з будинку, щоб були гроші на дорогу. Потім найняли перевізників й вибралися через піший перехід в Печенігах.

Їхали на свій страх і ризик. Переживали, що можуть не пропустити чоловіків. Віталію тоді було 19, а мій чоловік також військовозобов’язаний. Ми їхали на двох автівках: чоловік із дітьми в бусику, а я – в легковій. Було страшно.

Спочатку не хотіли випускати. Довелося виїжджати обманом: чоловік казав, що йому треба на операцію, адже рік тому у нього був інфаркт, а дітей потрібно вивезти до матері.

Для нашої великої сім’ї важко і дорого знайти житло. Спочатку ми знімали будинок у Дніпрі. Потім переїхали до Черкаської області. Пізніше знайшли місце у Київській області в селі Красне Перше. Там був зовсім невеликий дім – дві кімнатки. Тепер переїхали до Обухова. Винаймаємо тут 3-кімнатну квартиру. Шукаємо роботу.

Ми приїхали з літнім одягом. Завдяки благодійникам, зокрема благодійному фонду “Запорука”, змогли одягти всіх вже теплими речами. Отримуємо необхідні продуктові набори, засоби гігієни на всю сім’ю.

Не вистачає рідного дому. Звичного побуту, рідних чоловіка, які залишилися там. Раз на тиждень зідзвонюємося з ними. Вони живуть у Старобільську. Місто постійно глушать, тому в них практично немає зв’язку.

Нам не вистачає роботи, заробітку для утримання сім’ї. Хочеться ж побалувати інколи дітей… Зараз вже повністю одяглися, накупили канцтоварів нашим школярам. А ось телефон барахлить, тому трьом дівчаткам доводиться навчатися дистанційно з одного.

Поволі справляємося, бо розуміємо, що є родини, яким набагато важче.

Обухів нам подобається, тут гарно та чисто. Подобається, що діти мають багато можливостей ходити на різні гуртки. Познайомилися також із переселенцями з Харкова. Наші дві дівчинки ходять на плавання. Ще одну доньку записали на IT-курси. Діти задоволені.

Одного разу зачепило. Коли хотіли влаштовуватися на завод працювати, нас запитали, чому ми спілкуємося українською, хоч і з Луганської області. Ми не зрозуміли цього, бо ми ж теж з України, знаємо й говоримо українською. А так все нормально.

Джерело: https://obukhiv.info/news/bagatoditna-rodina-z-luganshchini-znaishla-prikhistok-v-obukhovi/