До річниці аварії на ЧАЕС: обухівські пожежники з Чорнобильської АЕС згадують
Мої співрозмовники – ОЛЕКСАНДР Єфіменко, ВАСИЛЬ Лопатюк та ВІКТОР Скрильніков – пожежні двох військових частин СВПЧ-6 та ВПЧ-2 міста Прип’яті, на долю яких випало захистити свою родину, своє місто, свою країну від ворога. Але, на відміну від теперішніх ворогів українців – російських окупантів, тодішній ворог – радіація – був невидимий і підступний. Пожежні захистили світ від ядерного лиха, першими вступивши у двобій з некерованим атомом. І незважаючи на те, що радіація забрала їхнє здоров’я та нагородила численними хворобами, вони тримаються, а зібравшись разом, молодіють на очах. Ліквідатори пригадують як це було.
Олександр Іванович ЄФІМЕНКО, полковник, у 1986-му – начальник самостійної воєнізованої пожежної частини №6 (СВПЧ-6) по охороні міста Прип’яті, старший лейтенант. Закінчив Черкаське пожежно-технічне училище, Вищу академію МВС:
– Вночі 26 квітня о 1-й годині 27 хвилин черговий телефоніст пожежної частини подзвонив мені додому і доповів як керівнику підрозділу, що на атомній станції трапилась пожежа і туди виїхали пожежні машини. Я швидко дістався до станції й побачив, що четвертий енергоблок зруйнований і світився. В результаті вибуху виникли пожежі.
Була реальна загроза сусідньому третьому блоку. Пожежні машини вже подавали воду, хлопці з попереднього караулу на чолі з Володимиром Правиком були нагорі. Мене призначили начальником бойової дільниці і поставили завдання – забезпечувати подачу води. Потрібно було змінити караул, що гасив енергоблок, адже він перебував на даху тривалий час.
Це наші колеги – лейтенант Володимир Правик, лейтенант Віктор Кибенок, старшина Володимир Тишура, сержанти Микола Ващук, Микола Титенок та Василь Ігнатенко. Коли рятувальники спустилися, на них уже чекали «швидкі», які доправили хлопців у міську лікарню. Я ще навіть встиг їх перевідати. Правда, мене вразила їхня нічна «засмага», але всі думали, що вони відлежаться кілька днів та й повернуться на роботу.
Того ж дня вночі літаком їх відправили до Москви, у 6-ту клінічну лікарню. На жаль, вони не вижили від смертельних доз радіації… Пожежі одразу присвоїли 3-й номер – найскладнішої. Активно почала прибувати пожежна техніка з Чорнобиля (ППЧ-17), Поліського, Києва і області. З бойового поста біля реактора мене не випускали до двох годин дня. Згодом приїхало наше керівництво і я вже вирішував інші питання. Наші пожежні щодня перебували на бойовому чергуванні.
Виїхали ми 30 квітня. Раз на день нас возили до Чорнобиля в лікарню – здавати аналізи крові. Під час останньої перевірки лікарі забили тривогу через катастрофічно низький рівень лейкоцитів у крові. Мене терміново госпіталізували, поклали в Київський онкологічний інститут. Тиждень я не вставав з-під крапельниць. Лікарі мене врятували. Але стан, коли я відчував похитування, ще продовжувався десь з півроку.
Олександр Іванович демонструє довідку з Управління пожежної охорони, яка засвідчує, що отримана ним доза опромінення за 26-30 квітня складає 160 Бер (при 100 Бер починається променева хвороба), і продовжує:
– Дружину з трьома дітьми (якраз народилася молодша донька) евакуювали до батьків на Васильківщину, у Гребінки. А згодом нам дали тимчасове житло в Обухові, в гуртожитку біля базару. Пізніше надали постійне. Півроку – з травня по жовтень – я лікувався в онкологічному інституті, чорнобильській лікарні, інституті ендокринології, інституті урології…
Підлікувавшись, звернувся до свого Управління. Там запропонували очолити в Обухові новосформовану воєнізовано-пожежну частину №13 по охороні Київського КПК, яка базувалася на Піщаній. У 1993 я пішов на підвищення – призначений начальником загону, у підпорядкуванні якого були дві пожежні частини – ВПЧ-13 і ДПЧ-22 по охороні Трипільського біохімзаводу. 2008-го вийшов на пенсію. Воєнізованій пожежній охороні я віддав 30 років свого життя – почав старшим лейтенантом, а закінчив службу – полковником.
Пригадую, як у 1987 році нас, групу пожежних-ліквідаторів, запросили до Італії. За те, що ми врятували світ від некерованого атому, я отримав медаль «Золота чайка» (за спасіння екології). Нагороджений орденом Червоної Зірки.
Хрест «За мужність» мені вручав Президент України Леонід Кучма. Серед відзнак – Почесний громадянин Обухівського району. Живу без щитовидки, на гормонах, маю інвалідність. І хоча останніми роками чорнобильці не були в пріоритеті у держави, проте це можна пережити. Зараз головне, щоб Україна перемогла росію, щоб вигнала зі своєї території окупантів, яким замало своєї землі, а вони ще й рвуться на нашу.
Скажу, що у перші дні війни, в лютому, я пішов записуватися до територіальної оборони, хотів по силі та можливості допомогти боронити від ворога нашу землю. І хоч мені відмовили, проте я гордий тим, що у найважчий для моєї країни час побачив такий самий героїзм, як колись у 1986-му. У 2022-му під військкоматом стояли величезні черги молодих людей, готових захищати Україну. Такий народ не побороти і дух його не здолати.
Так, нам важко: ворог намагається нас зламати, вбиваючи мирне населення, знищуючи критичну інфраструктуру, руйнуючи міста і села. Але ми віримо в перемогу наших ЗСУ і знаємо, що буде в Україні мир і процвітання.
Василь Олексійович ЛОПАТЮК, старший пожежний воєнізованої пожежної частини №2 (ВПЧ-2) по охороні Чорнобильської АЕС:
– Я родом з Поліського краю, з Лельова – села між Чорнобилем і Прип’яттю. На станцію пішов працювати у вісімдесятому році після служби в армії. З родиною жив у Чорнобилі. 26 квітня у мене був вихідний, але з моєї по-жежної частини подзвонили і викликали на чергування, але не в свою частину, а в шосту. А дороги перекриті, всі рейси з автостанції Чорнобиля відмінені. Що робити? По обіді якось дістався до Прип’яті.
По «мосту смерті» (радіаційно забруднений міст при в’їзді в місто – авт.) ішов, роздивляючись зруйнований блок. Прибув у ВПЧ-6. Заступивши на чергування, з колегами патрулювали територію станції та міста Прип’яті, слідкували за пожежною безпекою. Блок вже не гасили, на 27-е готували пінну атаку на реактор, але вчені заборонили це робити. У неділю почали евакуацію мешканців Прип’яті. Тоді ж я відвіз хворого колегу до лікарні у Чорнобиль, бо санчастина з Прип’яті вже виїхала. Забігши додому, наказав родині терміново збиратися і виїжджати до рідні в Коростишів.
Щодня ми патрулювали територію станції та міста Прип’яті. Зранку і ввечері медики досліджували нашу кров і виносили свої вердикти, в результаті яких із двох пожежних частин – другої та шостої – зі 140 лишилося дванадцятеро людей. Збірну групу рятувальників перевели до пожежної частини міста Чорнобиля, а 4-го травня евакуювали і Чорнобиль. Мене з колегою направили до Іванкова, де базувався київський зведений загін пожежних.
Їх відправляли в зону на короткі вахти по чотири години. Після кожної такої поїздки на забруднену територію, начальник роздавав вахтовикам по червінцю. А ми заздрили. В Іванкові пробули до 14-го травня. Оскільки нас вже не залучали до робіт на станції, ми поїхали провідати друзів, які лікувались у 25-й київській лікарні.
Хлопці попросили медсестричку виміряти дозиметром радіацію і в мене. Коли той запищав на максимальній позначці, медичка підняла брови і сердито запитала: «А чому ви досі не в лікарні?». Повернувшись до Іванкова, я пішов до начальника частини і сказав, що потребую госпіталізації. Ліг у лікарню в Коростишеві на місяць, тоді перевели до Житомира. Підлікувавшись, приїхав до обласного Управління пожежної охорони подивитися, куди направили моїх побратимів. Знайшовши знайомі прізвища, вибрав Обухів. Під керівництвом Олександра Івановича Єфіменка працював пожежним у ВПЧ-13.
Пригадую цікавий випадок, як у 1987 році до Києва приїхали американці та канадці – пожежні, поліцейські на зустріч з нашими вогнеборцями. Слухаючи розповіді, один з гостей запитав нас, якими пільгами ми користуємось. Відповіли – ніякими. Ошелешений канадець вигукнув: «Ов-ва! Якби таке трапилось у нас, і я брав участь у такій аварії, то і я, і мої діти були б забезпечені на все життя». Ось вам і турбота про людину в СРСР і закордоном, на «загниваючому» Заході. В 1995 році я пішов на пенсію, маю другу групу інвалідності. Раніше щороку їздив 9 Травня на малу Батьківщину.
Тягне туди, адже там виріс, там пройшла моя молодість, як кажуть, там закопаний пуп… Гірко усвідомлювати, що російська окупація почалася саме з Чорнобильського району. Для нападу росіяни обрали найболючіше для українців місце. Разом з усіма переживаю за нашу багатостраждальну країну, народ якої показав усьому світові свою незламність, мужність і героїзм. Українці – сильні люди, і перемога буде за нами.
Віктор Євгенович СКРИЛЬНІКОВ, у 1986 році – пожежний ВПЧ №2 по охороні Чорнобильської АЕС:
– Про аварію на ЧАЕС я дізнався в суботу, 26 квітня. Напередодні ми поїхали до тещі, в село Корогод. Коли я з дружиною і сином поверталися машиною до Прип’яті, нас зупинили міліціонери і кажуть: «Мужик, куди ти їдеш, та ще з дитиною? Там же вірна смерть!». Вони ж не знали, що у сестри ми залишили дочку, тож і рвемося додому. Як приїхали, я попередив дружину, щоб не прибирала у квартирі, не відчиняла вікна і не готувалась до Пасхи (4 травня був Великдень).
Порадив зібрати документи, речі та гроші, щоб бути наготові, і пішов на чергування. 27-го оголосили про евакуацію Прип’яті. Для 50-тисячного міста вона пройшла дуже швидко і організовано. До під’їздів підігнали автобуси і місто обезлюдніло за кілька годин. Важко було – серце стискалось від болю. Ми з Василем Лопатюком з однієї пожежної частини, і все, що він розповів, робив і я. У перший же день я розжився дозиметром ДП-5, хтось з військових, очевидно, забув за нього, а я підібрав, і ми з хлопцями міряли рівень радіації тих продуктів, що вживали в їжу.
Пригадую, коли нашу частину «переселили» до Чорнобиля, я підійшов до начальника Управління Мельника і попросив змінити форму, а це було десь числа двадцять дев’ятого. Він погодився і видав нову. Ми перший раз помилися, заміряли радіацію до і після водних процедур. Вона склала 70 мілірентген/год до миття і 50 після водних процедур. (Перевищення норми в 1200-1000 (!) разів – авт.). До Іванкова я потрапив 4 травня, а 6-го мені стало зовсім погано – під руки привели до лікарні, сильно піднявся тиск (у 33 роки).
Як розповів згодом лікар, так проявлялись перші симптоми променевої хвороби. 8-го мене перевели в госпіталь на Лук’янівці. Там мене рятували, я кілька днів пролежав під крапельницями, потім стало легше. У лікарнях і госпіталях довелося пробути чимало часу.
В Обухів потрапив також через обласне Управління пожежної охорони – шукав своїх. Влаштувався у ВПЧ-13. В 1993 році по інвалідності пішов на пенсію. Але її не вистачало для нормального життя. Мусив освоювати будівельні спеціальності. Зараз – на заслуженому відпочинку. Бачите, в який складний час живемо – понад рік боремося з ворогом, виборюємо свободу потом і кров’ю. Перемоги, миру всім нам і впевненості у завтрашньому дні.
Автор (ка): Олена ДРАЧУК
Джерело: Інтерв’ю друкувалось у газетах “Обухівський край” та “Обухівські вісті”