Антропологія війни: адаптація, провина, досвід. І трохи Обухова на десерт
Серед них обухівські міфи (http://surl.li/fqqidg), нарративні карти (http://surl.li/djkoxx), міфодизайн (http://surl.li/uairnj), ритуали (http://surl.li/aduikb), тощо (http://surl.li/uxsabj).
Останнім часом я намагаюся прикласти до тіла міста фіговий листок припущення, згідно з котрим “інфраструктура є первісною від звичок містян”.
Ця гіпотеза є похідною від процесів модернізації міста (http://surl.li/kvaork) і досить продуктивно фіксує різницю у досвіді не лише між різними поколоннями обухівчан, але і між мешканцями різних мікрорайонів.
АНТРОПОЛОГІЯ ВІЙНИ
Втім, вся ця самопальна, стихійна антропологія є нічим іншим ніж “іграми розуму”. Причина у поточній неактуальності на тлі війни. Саме вона, війна, є базисом, на котрому розвивається надбудова у вигляді різноманітних міських практик, процеcів, відчуттів.
Більшість з тих, котрі супроводжують наше життя останні три роки чудово описані в тексті Tina Polek на Українська правда.
З нього ви зможете узнати про діджиталізацію і адаптацію, етику і солідарність, провину і досвід.Головне – про ДОСВІД. Котрий у всіх нас різний, але котрий повинен взаємодоповнювати суспільство на шляху до одужання, а не роз’єднувати його.
ОБУХІВСЬКИЙ ІМПЕРАТИВ
Для Обухова з його міщанством і ретельно плеканим імперативом “Homo homini lupus est” це важливо. Тому, що ненависть це продукт, котрий ми маємо виробляти на експорт.А ненавидіти своїх (як показала нещодавно ситуація із вбивством Фаріон) має бути суспільним табу. Або, як кажуть в Обухові – западло(м)