Місцеві новини

Алеї Слави: священні місця пам’яті та вдячності

Редактор

Алеї Слави: священні місця пам'яті та вдячності

Про важливість створення Алей Слави та Пам’яті, котрі слугують важливим нагадуванням про ціну свободи та жертви, що були принесені за неї. Отець Роман підкреслює важливість молитви за душі загиблих воїнів і піднімає болючу тему зниклих безвісти та захисників, котрі залишились на полі бою. Він закликає людей, котрі втратили близьких на війні, звертатися до церкви за молитвою та підтримкою. Адже віра допоможе впоратися з горем та знайти сенс життя.

Минулого разу ми закінчили розмову на питанні чому для вас так важлива Алея Слави і Пам’яті Героїв в Трипіллі?

Мені важлива ідея того, що полеглі на війні захисники мають бути поховані в одному, особливому для кожного українця, місці. Дуже прикро приходити на цвинтарі і бачити, як прапори на могилах героїв знаходяться по всьому цвинтарю. В різних місцях, а не в одному. Старости і мери міст мають подумати над цим – війна ще буде довго.

Мені пощастило, що моє бажання про створення Алеї Героїв в Трипіллі, співпало з бажанням рідних і сільською адміністрацією. Я вважаю – це одне з найправильніших рішень. І такі Алеї мають бути на кожному цвинтарі. Це дає змогу не втратити пам’ять.

Коли приходиш на цвинтар і бачиш могили захисників в одному місці, то знаєш, що це несе великий сенс в майбутнє. Зараз ми ще не в змозі усвідомити цю війну, кількість її жертв, ціну кожного метру нашої землі. Кількість втрат воїнів, калітств і зламаних долей. Але з часом все стане відомо і такі алеї будуть ще цінніші в очах громади.

Наскільки мені відомо, такі місця вже є в Обухові, Українці, Безрадичах, Трипіллі. Моя думка така, що кожен, хто приходить на цвинтар, бачитиме ціну свого життя. Це має значення і для виховання нашої пам’яті. А у нас вона, на жаль, коротка.

Алеї Слави: священні місця пам'яті та вдячності

Про пам’ять

В 22-му році, 8 травня я був на заходах “День примирення” і подумав, що ми втратили пам’ять про другу світову війну. А саме про те, яким страшним ворогом була радянська машина. Ми забули про загороджувальні загони, які стріляли в спину нашим дідам. Як їх посилали в бій без зброї, або на такі штурми, в яких ціна людському життю дорівнювала нулю і кількість втрат не мала значення. Ми забули що росія, як спадкоємиця срср – була і є ворогом України. Вона зробила все, щоб за 30 років нашої незалежності, ми про це забули, і засіяла в нас думку про братні народи. Були поодинокі випадки, коли люди не втратили пам’ять і голосили. Але ж їх ніхто не хотів чути. Багатьом подобалось і сприймалось все російське як рідне і приємне. Навіть зараз мова, якою говорить путін, не є для нас мовою ворога.

Тобто, нам свідомо витирали пам’ять про ворога, і це, я вважаю, страшно. Саме тому ми не повинні допускати такого в наш час, особливо після перемоги. росія – ворог і це на десятки років має бути в нашій голові основною позицією, ідеологією, і державною пропагандою. Щоб ні 2014, ні 2022-й рік більше ніколи не повторився.

Необхідно думати про майбутнє вже зараз. Вчиняти дії, що принесуть ефективні результати в майбутньому. І діяти необхідно вже зараз. Алеї Пам’яті саме про це.

Я вважаю помилкою, що в дні поховання героїв проводять навчання в школах та інших закладах. Нехай учні до 5 класу навчаються, проте старші діти мають бути на прощанні з героєм. Ми інколи чуємо, що вони ще малі і тому подібні речі. Але подивіться в їх телефони, що вони там дивляться! Вони вже все бачили і бачать все. За ці два роки війни діти вже стільки смертей побачили і продовжують дивитись, що їх вже нічим не вразиш.

Але їх присутність на похованні воїнів дуже важлива. Уявіть через 10-15 років, вже маючи своїх дітей, вони прийдуть з ними на цвинтар і зможуть сказати: я був малим на похованні цього воїна, було все село, або місто. Я нічого не пам’ятаю але я там був. Тобто діти таким чином стануть причетними до пам’яті про війну. І це дуже важливо. Важливіше за будь-які уроки в той день. Адже найголовніший урок життя – бути вдячним за віддане життя, за твоє життя. Виховати вдячних і дієвих людей можна лише залучаючи їх до участі в найголовнішій події для кожного з нас – шані героїв.

Як же бути тим, чиї рідні не поховані. Воїни, котрі вважаються зниклими безвісти або їх тіла залишаються на полі бою. Як молитись за них?

Це складне питання і щоб відповісти на нього, потрібно вийти на стосунки з Христовою Церквою. Треба ставати християнином. Християнство наполягає на тому, що людина складається з тіла і особи або ще вживається термін “душа”. Так от, з позиції Церкви, особа не може зазнати смерті. Тіло належить особі. Я є власником тіла, тіло належить мені. От на це “Я” людина і має вийти в цьому житті. Тобто пізнати себе справжнім, відкрити себе. І це не те, що я про себе думаю, уявляю, фантазую. Це те, ким мене бачить Бог Творець. Він привів мене до життя і він дав мені можливість в цьому світі пізнати Його, щоб отримати вічне життя з Ним.

Тіло для християн має другорядне значення, ми про нього піклуємось, дбаємо, але є ще особа. Під час служби чину похорону ми молимось за упокоєння душі. Всю службу звучить прохання “Упокой Господи душу спочилого/спочилої”. Весь похорон мова йде лише про того, хто, з точки зору Бога, є живим, але вже не в цьому світі і йому потрібне упокоєння. Тому Церква вже понад 2 тисячі років наполягає, що ми своєю молитвою можемо допомогти людині у вічності, в якому б вона стані не опинилась там. Наша спільна молитва з Церквою упокоює, примиряє людину з собою і Богом.

В кінці похорону, коли труна вже в могилі, священник говорить такі слова:

Земле, земле! Розступися і прими створене Божою рукою тіло, яке до тебе, що його породила, знову повертається. Те, що було створене за образом Божим, прийняв Творець, а ти прийми це, як своє.

Це дуже гарні і влучні слова.

І підтвердженням цих слів є слова з книги Буття 2:7 про створення людини “І, взявши порох із землі, Бог створив людину, і вдихнув у її обличчя дихання життя, і стала людина душею живою.” Тому в православній Церкві має значення особа.

Алеї Слави: священні місця пам'яті та вдячності

Я колись читав в житіях великих святих, коли їх перед смертю запитували, як тебе поховати, вони відповідали: киньте моє тіло деінде, або киньте його на поживу тваринам, але моліться за мене. Святі прекрасно розуміли, що Бог при другому пришесті, зможе відновити моє тіло будь де і будь з чого, чи то попіл, чи кістки.

І мене це дуже вражало. Це зрозуміти одразу неможливо, але якщо бути в Церкві, думати над цим, то з часом розумієш чому святі так говорили. Вони знали на досвіді, що таке тіло, душа і молитва.

Зараз під час війни у нас дуже багато тіл воїнів залишаються на полі бою. На жаль, є й такі, котрих ми не зможемо ні повернути, ні ідентифікувати.

Про молитву

На мою особисту думку, за них в будь-якому випадку потрібно обов’язково молитись. Тут вже рідним треба прийняти рішення. Якщо є свідчення що людина загинула, а тіла ще немає і ви прийняли це, тут звісно подаються записки “за упокій”.

Якщо важко прийняти втрату і є надія – можна писати записки за “здоров’я”. Але обов’язково молитись. Молитва допоможе всім, і тому, хто молиться, і тому за кого моляться. Для Бога всі живі і ті, хто тут ще в тілі, і ті, хто відійшов у вічність. Тому дуже важливо прийняти для себе рішення і йти до храму, поговорити зі священником, молитись, і бути в Церкві.

Це найбільша допомога, яку можна надати своїм рідним.

Так само і тим, чиї рідні воюють треба йти до храму, вчитись молитись за них, за перемогу разом з Церквою.

Потрібно діяти, тому важливе питання як діяти людині, котра ніколи не була в церкві. З чого ж почати прихід до храму. Це гарна тема, до якої варто підійти детальніше наступного разу.

Notice: Undefined variable: readAlsoLabel in /home/socport/obukhiv.info/www/site/templates/blocks/BlockTypeRelated/rss.php on line 3

Джерело: https://obukhiv.info/news/alei-slavi-svyashchenni-mistcya-pamyati-ta-vdyachnosti/