Cемесюк і питання Обухівського хартленду

Cемесюк і питання Обухівського хартленду

Мені не у всьому подобається Семесюк. Місцями він занадто прАвий як на мій місцями лівуватий бекграунд. Зокрема (і відносно з віднедавна) я не розділяю його підходу до українізації культурної, оскільки пріоритетнішою вважаю політичну. Втім, це лише “сон ліберала в липневу ніч”, сьогоднішня історія не про це.

Сьогоднішня історія про те, що попри певну контраверсійність Семесюк — нове у всіх відношеннях і МОДЕРНІЗОВАНЕ ОБЛИЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ БЕЗ НАЦІОНАЛІЗМУ. Для подібного твердження є досить багато аргументів, серед них:

ГЕОГРАФІЧНІ

  • Він не шукає Україну на ЗАХОДІ країни. Його (і моя) Україна, це, передусім, наш Мідгард — СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА. Семесюк не говорить про “Львів – культурний П’ємонт” або УПА як ідеали і міфи минулого в ситуації, коли треба говорити про українізацію Києва і подвиг “кіборгів”, як потреби і перспективи, сьогодення.

ІСТОРИЧНІ

  • Він не шукає Україну в РАДЯНСЬКОМУ МІФІ ПРО КОЗАКІВ, натомість у практично вихолощеному ШЛЯХЕТСЬКОМУ. Безумовно, магістральний кістяк нашої історичної ідентичності це не лише оповідання і плачі про Запорізьку січ, але і реколонізація як спустілої після Батия Наддніпрянщини, так і вихід за межі тогочасного фронтиру завдяки ресурсам крупноземельної шляхти ВКЛ і Речі Посполитої.

НАЦІОНАЛЬНІ

  • Він не шукає українську ідею в КСЕНОФОБІЇ і не рефлексує на іноземців, євреїв, геїв і тому подібні улюблені “червоні лінії” вітчизняних ультраправих. Його РУСОФОБІЯ цілком природня і метафізична. Як і багато українців сьогодні він бачить у загрозі зі сходу дамоклів меч вітчизняної історії, котрий завжди нависав над нами у збірному образі “Орди”. І тут не має значення, були це “арії”, котрі катком пройшлися по “аграріям” за часів Старої Європи чи різноманітні іранські, тюркські і тд орди минулого. Так чи інакше вони завжди приходили з Мордору, території на схід від Дінця. Його расизм, як у Еволи — духовний, в першу чергу це іронічне ставлення до «жлобів», в обухівському варіанті знецінювання — долбойобів (без лапок).

ЕКОНОМІЧНІ

  • Його Україна будується на ЛІБЕРТАРІАНСЬКИХ принципах, жодного соціалізму і потреби в неорганічній кооперації. Українець — господар на своїй землі – стара і до цих пір актуальна позиція, котра ментально відрізняє нас від адептів колгоспної і тому подібних кооперативних систем. Наша самоорганазація – інша. Це радше якийсь анархо-синдикалістський організм часів Магдебурзського права. Сьогодняшній адміністративний і почасти політичний відповідник це тергромади, цей плід децентралізації.

УРБАНІСТИЧНІ

  • Для Семесюка основа національного організму, його магістральний кістяк і органи це МІСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ. Не оспіване хлопоманами 19 ст село з його садами/вишнями/хрущами, вся ця дачно-пасторальна державотворча неміч, чий максимум полягає у здатності періодично оживати у виглядів отаманщини та інспірованих нею погромів “панів”/”ж..дів”. Міське середовище — наповнений економічними можливостями двигун державного прогресу, в той час як сільське — лише метафізичний горизонт питомо українського дзену, розмитий, як свідомість алкофіла в середині запою.

ІДЕОЛОГІЧНІ

  • Політично Семесюк розриває остогидливий ідеологічний саван українського консерватизму, котрим вже три десятки років спеленалий вітчизняний націоналізм і виводить його на нові манівці. Власне кажучи, на шляхи, де ідеології 30-х років минулого століття лишаються в музейних фондах, малопродуктивні в ситуації життєвої потреби в ідейній модернізації. В патріотизмі без ксенофобії, в русофобії як гностичному релігійному інстинкті самозахисту від інфернального зла.

РЕЛІГІЙНІ

  • Позиція Семесюка у цьому відношенні чимось схожа на Пелевіна і загалом досить типова для українського інтелігента, котрий після “саракєта” підшився виключно вольовим зусиллям. Звучить вона як відповідь на питання: “Чи маєте Ви якийсь стосунок до православія?” – “Ні, я не настільки збожеволів, щоб мати до нього відношення”. Єдине, що відрізняє його від Віті це етап замилування тибетською версією буддизму, надскладною теологічною системою, котра при ближчому розгляду дуже нагадує вищезгадану “віру предків”. На відміну від раннього Пелевіна Семесюк швидко зрозумів всі вербальні пастки на шляху до “повного і остаточного звільнення” і здається, одразу перейшов до “буддійського протестантизму” – дзену.

СВОБОДА

  • Ймовірно, це наріжний камінь його національної ідеї. Очевидно, що саме свобода як опція нашого махновського укладу мислення і дій найбільше відповідає характеру українців і їх історії. На відміну від сусідів, котрі тяжіють до часто надмірного етатизму і патерналізму ми до цих пір прагнемо вийти за межі сформованого завдяки Кучмі “нового середньовіччя” – напівфеодального олігархічного пакту, котрий так і не спромоглася подолати “електоральна революція” 2019 року. Як виявилося, нічого з часів раннього модерну (17 ст) так і не змінилося. Тоді єдиною очевидною мрією кожного поважаючого себе козака було дати хабаря і потрапити на довольствіє до держави (“реєстр”), а шляхтича — сісти на канал прибутку офіційно (“чиновник”) чи рейдернути його — чуже село (“бізнесмен”).

Підсумуємо:

  • ЦЕНТР, а не Захід;
  • ШЛЯХТА, а не козаки;
  • ПАТРІОТИЗМ замість ксенофобії;
  • ЛІБЕРТАРІАНСТВО vs. соціалізм;
  • МІСТО, потім село
  • НАЦІОНАЛ-ЛІБЕРАЛІЗМ замість скреп.
  • Українській ідеї НЕ ПОТРІБЕН бог.
  • СВОБОДА, як національна ідея.

НАДДНІПРЯНЩИНА, НЕ ПОЛІССЯ!

Що стосується зауваженого у назві ОБУХІВСЬКОГО ХАРТЛЕНДУ безумовно, у моєму виконанні це цілком шизотерична ідея. Її суть полягає у тому, що згідно із зауваженим Семесюком існує певна сакральна вісь “північ-південь”, сьогодні це геополітична концепція “Міжмор’я”. Один з елементів цієї типово традиціоналістичної опінії це так званий “хартленд” – серце території, термін Хаусхофера, здається.

Згідно з Семесюком серце України — ПОЛІССЯ Саме воно, точніше його історичний хартленд – “Велика Волинь” стояло в авангарді формування як української, так і, ймовірно, білоруської, архаїчних, домодерних ідентичностей.

Погоджуючися з ним засадничо дозволю собі зауважити, що Велика Волинь це лише пізньосередновічний — ранньомодерний епізод в історії України. Слідкуючи за спалахами вітальності складається враження, що цей мігруючий вогник самоусвідомлення періодично змінював свою дислокацію.

Так, за часів ВКЛ це було Полісся, Речі Посполитої – Наддніпрянщина і частково — Запоріжжя, Російської та Австро-Угорської імперій — Галичина, початку 20 ст — два імпульси, галицький і наддніпрянський і так далі.

А ще були спроби колонізації відвойованого у кочовиків Дикого поля і тому подібного степу тощо.

МЕТАФІЗИЧНЕ СЕРЦЕ МІСТИЧНОГО ТІЛА

Власне, так чи інакше і попри блукання нашого вітального стержня хартлендом України після волинсько-подільської реколонізації було, є і буде ПРАВОБЕРЕЖЖЯ, а точніше її центральна частина — СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА, а ще точніше — її найвище, досить вузьке 200-кілометрове пасмо НАДДНІПРЯНСЬКОЇ ВИСОЧИНИ, відоме як КИЇВСЬКЕ ПЛАТО.

Його природні кордони — північна частина Києва (по суті, південь Полісся) — північна Черкащина (Канівські дислокації — Мошногір’я).

Його адміністративні кордони — 80% це новоутворений ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОН, “земля 9 міст”.

Відтак, абсолютно спекулятивно і шизотерично не можна, але дуже хочеться стверджувати, що СУЧАСНИЙ ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОН ЦЕ І Є МЕТАФІЗИЧНЕ СЕРЦЕ МІСТИЧНОГО ТІЛА УКРАЇНИ.

Ну, а чо нє?


Джерело: https://obukhiv.info/news/cemesiuk-i-pitannya-obukhivskogo-khartlendu/