Де твої круги одвічні, призабуті нині? Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!
Гончарували в Обухові у І пол. ХХ ст. 12 дворів Міненків, 7 – Божків, 5 – Хабрик, по 4 – Павлюків і Калашників, Здоренки, Кленуси, Русани. За гончарний круг сідали діти з 12 років.
1912 р. в Обухові було створене єдине в повіті кредитне товариство, що надавало гончарам кредити до 300 крб. Гончарна продукція збувалася на ярмарках Обухова, Трипілля, Германівки, Черняхова, Кагарлика, Яцьок, Миронівки, Василькова, Богуслава і Києва. Вироби обухівських гончарів вирізнялися легкістю, дзвінкістю, червоним кольором, технологічною і художньою досконалістю. Високий гатунок виробів обухівських ремісників підтвердила Третя губернська виставка народних ремесел 1862 р.: «Надежная премія» – 5 крб. – вручено на ній селянину Обухівського сільського товариства гончару Тарасові Міненку за глиняний посуд. Обухівські «горшколіпи» виготовляли повний асортимент гончарних виробів: горшки, миски, макітри, глечики, покришки, кухлі, баньки, каструлі, самовари, жаровні, форми для тіста, молочники, «близнюки», «барани» для наливки, «коники», «пташки», попільниці, чорнильниці, підсвічники, труби на дахи хат, прикраси для віконних наличників.
Найбільш відомим гончарем з роду Хабрик був Олексій Олексійович Хабрика, вироби якого побували на багатьох виставках і зараз знаходяться в Обухівському районному краєзнавчому музеї.
Вулиця, де «гніздилися» гончарі, називалася Гончарна. Старожили пам’ятають імена обухівських гончарів-умільців, які гончарували в 40-50 роках:
Давид Семенович Хабрика (тодішній голова гончарної династії Хабрик),
- Степан Іванович Здорик,
- Андрій Петрович Русан, його син Прокіп,
- Михайло Ількович Висота,
- Петро Олександрович Сак,
- Микита Михайлович Геращенко.
Останнім обухівським традиційним гончарем є Микола Михайлович Висота.
Болгара (дівоче Кленус) Валентина Іванівна, Драна гора (вул.Шевченка):
Мій батько Кленус Іван Арсентійович (6.02.1928 – 2.03.1998) був гончарем. Цьому ремеслу його навчив Степан Здорик, який жив під Пидиною.
У 1946 році батько пішов працювати до нього, бо він у себе у дворі організував гончарну майстерню.
Зі слів моєї тітки Люби, потім майстерню забрали в державу. Люди там важко працювали, але гроші їм не платили. Пізніше батько із своїм батьком Арсентієм почали самі займатися гончарством. Для цього потрібна була спеціальна глина. Саме під Пидиною вона й була, називали її глей червоний. А під Драною горою була глина, яку називали пісковаткою. По неї ходили батькові сестри Дуся, Віра і Соня з бабусею Надією.
Глей червоний був дуже важкий у розмішуванні. Туди додавали воду, а потім уже пісковаткову глину. Цей процес був довготривалим і важким. Разом із батьком працював Прокіп Русан. Для роботи потрібен був і станок (гончарний круг) із двома колесами. Одне велике, нижнє, спідняк – для прокручування круга ногами. Воно знаходилося на металевому стержні на висоті 20 см від підлоги. А верхнє колесо, верхняк було на рівні ліктя. Поруч стояв стіл, на якому лежали кавалики глини. Щоб вироби були гладенькі, потрібно було довго крутити круг. Коли виріб був готовий, їх клали на верстати для висихання. Після цього брали олівець і простукували їх.
Якщо вироби дзвеніли, то це означало, що вони готові до випалки (випалювання в печі, горні). У дворі батько з дідом зробили горен. Для випалки потрібні були пеньки твердих порід, які купували в Таценках. У цей горен закладалися вироби, отвір замазувався глиною і при високій температурі кілька годин вони випалювалися. Щоб гончарний виріб був красивий, його потрібно було перед випалкою розмалювати ангобом (спеціальною глиною).
Всередині виріб змазували дьогтем, а також сумішшю – так званим оловом сіруватого кольору (цю відповідальну операцію робив тільки батько). Вироби його цінувалися і були дуже гарні, бо він вкладав у них душу. Від батька у спадок моїй доньці Олі залишився єдиний глечик, вона вирішила передати цю сімейну реліквію до народного мистецького центру.
Сак Сергій Васильович, корінний обухівець, Широка (Велика) дорога (вул.Малишка):
Про прадіда по материній лінії Баклана Юхима Івановича мені розказувала бабуся Ганна. Жив коло вигону по Широкій (Великій) дорозі. Був високий, статний, доброзичливий, ділився останнім, любив гостей і пригощання. У родині займалися ткацтвом і гончарством.
Розказували мені про один випадок, як везли горшки на ярмарок у Трипілля: кінь чомусь брикнув, віз перекинувся і всі горшки побилися. У прадіда Юхима був син Роман та три дочки – Ганна (моя бабуся), Меланка і Марина. У Марини було п’ятеро дітей, чотирьох з яких разом з чоловіком поховала на Сліпаковому кладовищі під час голоду. На цій могилі зараз стоїть пам’ятник «Скорботна мати».
Марина з єдиним сином Колею пішла рятуватися до Києва. Щоб зберегти його від голодної смерті, залишила дитину під дверима якогось закладу, бачила, як міліціонер підійшов і забрав його. Все життя вона шукала сина, та так і знайшла.
Щербань Петро Трохимович, вул. Усівка (біля Пожежки):
Вони не виїжджали ніколи на чужій спині, бо свою гнули. А я свідок, як діти Прокопа Русана 8-9 років носили глину з Драної гори. Кайлом надовбуть і несуть. Було, разів десять клумачками обернуться за день. Я це бачить, бо я там кози пас. Пам’ятаю такі гарні горшки, глечики, макітри, покришки – посуд полив’яний і простий. Дуже гарний сусід був Сак Петро, Висота Микола Михайлович, Хоменко Микола, який жив у центрі по Великій дорозі (тепер вул..Малишка), робив великі 4-відерні макітри для замісу, вазони.
А Олексій Олексійович Хабрика – унікальний майстер. Хороший товар сам себе хвалить. Не потребував похвали. Він викладав у першій школі ручної праці. Його виставки об’їздили по всьому Союзу. Багато чому корисному навчив учнів. Добре ім’я – найкраще багатство.
Висота Микола Михайлович (уривок з книги «Де Стугна руку подає Дніпру», 1982 р.):
Весь Обухів стоїть на глині. Гори Пидина, Драна, Весела, Попова, Стусова, Погана Товарина – то багаті, невичерпні поклади червоно-бурих, синьо-зелено-білих глин, мергелю – сировини для виготовлення цегли, черепиці, керамічної плитки, посуду. .. Дід мій Лука і прадід були гончарами, і дядько Петро.
Зі старих гончарів нікого вже не лишилося. Є лише один майстер Хабрика Олекса Олексійович, що живе під Пидиною… Я ще хлопчиком сів за круг, бо ще малюком захоплювався і своїм дідом, і дядьком, відомими в Обухові гончарами, і все хотілося збагнути, як ото із звичайної глини виходять з-під їх рук так гарні і потрібні людям речі.
Вчився у Хабрики, в Киянченка, а сусід наш Прокіп Русан ще й дома мене підучував. Вже через три місяці працював самостійно. Цілий день у гончарні, а додому прийдеш, трохи перепочинеш і знову до глини: стружеш, замочуєш, лопатою пересікаєш, ногами стоптуєш, а потім викачуєш на лаві, щоб ні камінчика, ні мозолика.
Зрозумів, що вибрати потрібну глину – то половина удачі. Бо є глини жирні і пісні, тугоплавкі і легкоплавкі, різні за ступенем водовбирання. Щоб посуд був легким, дзвінким і міцним, доводиться компонувати суміш з різних глин. А ще переймав секрети, рецепти приготування поливи. Друга половина гончарського щастя залежить від уміння випалити посуд.
Дядько Прокіп Русан підказував, як регулювати температуру. Приладів же не було, все робилося «на око».
«Вогню піддавай поступово, – учив він. – Так же і збавляй… Готовність посуду можна й по димові визначити: якщо легкий він, сухий, то вже волога з глини вийшла, додавай більше вогню. По кольору черепка дивися: червоний – ще сирий, а як побіліє – якраз норма, значить у печі до тисячі градусів…».
Хабрика Олекса Олексійович (уривок з книги «Де Стугна руку подає Дніпру», 1982 р.):
Багато чого навчився я від Антона Йосиповича Боровичка, чеха, викладача Межигірського технікуму, де я навчався. Він потрапив в Україну під час імперіалістичної війни. Великий майстер був по кераміці. Приїздив і в Обухів, де в тридцяті роки розвинене було гончарство.
Ходили ми з ним по обухівських горах, брали проби глини. Він захоплювався: «Та у вас тут, Олексо, золоте дно! Глини м’які, пластичні і виходять на поверхню. У нас у Чехії, щоб добути хорошу глину, треба бити шурфи на глибину до 60 метрів».
Те «золоте дно» тоді розроблялося інтенсивно. Виготовленням керамічного посуду в Обухові займалися сорок три гончарські родини. Дні і ночі вулиці Гончарна та Івана Франка дихали теплом, бризкали в небо іскрами горни, в яких випалювалися горшки, макітри, глечики, миски. Ось імена потомствених гончарів: Давид, Лука і Омелько Хабрики, Тихон, Омелько і Олекса Калашники, Кирило, Опанас, Лука і Сава Малишки, Андрій і Прокіп Русани, Степан Здорик, Никифор Пелих, Іван Титок, Лука і Петро Хоменки, Михайло Косогон, чотири брати Мененки…
Обухівські базари по четвергах та неділях цвіли кольорами райдуги від сили-силенної гончарних виробів, видзвонювали мідяно. Цілі валки з посудом, по тридцять-сорок підвід, вирушали на ярмарки в Трипілля, Кагарлик, Стайки, Черняхів, Бориспіль.
Мабуть, вже коли загасало в Обухові гончарство, Андрій Малишко, залюблений в обухівських майстрів, написав ці рядки:
Де твої круги одвічні, призабуті нині?
Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!
Вилітали з глини птиці,
Грілися на комині,
В кожної твої очиці
У далекім спомині…
Підготувала Наталя Любиченко, член Національної спілки письменників України
- Чи був в середині 18 ст. в районі площі Матері в Обухові некрополь? (кладовище)
- Обухів, центр, 1948 рік: де саме фотограф натиснув на кнопку?
- 2 гранд-наративи обухівської історії на прикладі перейменування його вулиць