«Glyn-kar» як гончарна візитка Обухова – продовження традиції чи народження нової?
Свою кооперацію ми назвали «ТОП-100» не тому, що вважаємо когось кращим, а когось гіршим. Крім того, №1 в списку не кращий за №10, а 20 – за 30. Номера це лише послідовність, в котрій було (чи буде) проведене інтерв’ю.
Також дуже умовною є цифра 100, адже очевидно, що талановитих людей, майстрів своєї справи в Обухові незрівнянно більше.
Сьогодні Вашій увазі пропонується розмова з МАРИНОЮ ГАЛУЗОЮ І ЯРОСЛАВОМ БАБЯКОМ – ймовірно, найвідомішими обухівськими гончарами сучасності з творчого об’єднання Glyn-kar («Глинкар»).
Станом на сьогодні ви – найвідоміші обухівські гончарі. До певної міри – гончарна візитка міста і краю. Два слова про те, як прийшли до професії?
Марина: мені мама в три роки дала шматок глини. Вона працювала на Обухівському заводі «Металокерамік», виліплювала руками великі, об’ємні вази. Часто брала з собою на роботу, мені це страшенно сподобалося. Пізніше мене й вдома можна було саму залишати, головне дати шматок глини і я бавилась, ліпила різні іграшки.
Ось так мама стала моїм першим вчителем, далі я вже ходила на гурток. Потім навчалась в Київській школі художньої кераміки. Нарешті, настав момент визначатись, що ж я хочу далі робити: кераміка чи графіка? Бо ще подобалась графіка, тобто, ми художники-керамісти. Оскільки я в кераміці постійно, це моє і це приносить багато задоволення, вирішила продовжувати, але в іншому регіоні. Був вибір: Львів чи Косів – я вибрала гори. Глина зі мною від самого народження, для мене це як дихати.
Ярослав: я з глиною познайомився вже в інституті. До цього мене більше цікавило дерево, бо це був більш доступний матеріал. Крім того, мій прадід був столяром, в селі в дитинстві заходив в його майстерню, там стояв верстак, стамески, рубанки, шерхеблі, фуганки. Все це виглядало дуже цікаво. А десь в класі п’ятому змінився вчитель трудового навчання і він щось весь час різьбив, різні маленькі фігурки. Мені було дуже цікаво і я за ним повторював, а потім йому приносив і він мені казав: о, круто, молодець.
Після школи вступив в Косівський інститут прикладного і декоративного мистецтва на факультет художнього дерева. Уявляв собі, що дерево – це буде художня різьба, пластика. А виявилось, що це просто суха різьба, звичайні сувенірні шкатулки тощо. І так мало би тривати 6 років. За рік мені набридло і я перевівся до Марини на кераміку. Глина, як матеріал, мені дуже сподобалась. Більше свободи, на кераміці можна було робити все, більше творчості. Отак глина відкрилась мені і цікавить досі. З 2013 року ми працюємо в Обухові.
Назвавши вас гончарною візиткою Обухова ми не впадаємо в гріх лестощів. Втім, розуміємо, що гончарі – як «безсмертні» з саги про Дункана Маклауда – явище рідкісне і дефіцитне. Чи є в Обухові або довколишніх селах ще хтось, хто займається цим божественним ремеслом?
Марина: Найближче – це, мабуть, Васильків. Там більше збереглось ремесло. Є родини, які з покоління в покоління передають, є молоді гончарі і керамісти. В Києві дуже багато керамістів різних напрямків: і художня кераміка, і гончарство, і об’ємно-просторові виставкові роботи.
Я не помилюся якщо зауважу, що ваша творчість не має нічого подібного з обухівським гончарством кінця 19 – першої половини 20 ст, оскільки останнє є перерваною традицією? Спростуйте мене якщо це не так.
Марина: що таке “Обухівське гончарство”? Немає доказових матеріалів, які свідчили б про існування гончарного напрямку. Тобто, якщо були поселення гончарів, тому були б мільйони доказів. Навіть просто копаючи город можна було б викопати черепки. Не віднайшлись, але теоретично, все може бути, адже поблизу заводу «Металокерамік» раніше були родовища глини.
Ярослав: але, на сам завод глину привозили, місцевою майже не користувались. Вона мало придатна для виробництва, технолог заводу 20 років шукав ідеальну масу, так і не зміг її зайти. В малих об’ємах це можливо, масштабувати в заводські – ні. Тобто, береш одну тонну – все нормально, іншу вона тріскається. Забагато піску, запісна, зажирна. Для домашніх виробництв, сімейних, локальних цього достатньо. Накопав цілий віз глини і цілу зиму його переробляєш. А в заводських масштабах цього не вистачало. Тому привозили зі Слов’янська, шамот, білу гончарну, змішували з місцевою, експериментували дуже багато насправді.
Марина: Якщо копнути в одному місці, можна потрапити на глину, яка пластична і придатна для роботи. Наступного разу в іншому місці можна копнути і потрапити на зовсім інше родовище. А це зовсім інші технологічні моменти, знову експерименти. Треба визначити температуру випалу, усадку, як вона з’єднується з поливами. Зараз покупець прискіпливіше ставиться до виробу. Якщо зробити з глини, яка не співпадає з поливами, воно буде “цекати”, тріскати, тобто не той буде ефект. Є різні способи виготовлення, різні підходи, різна глина і кожен регіон має свої відмінності. Тож, Обухівська кераміка для мене ще не відкрита, але якщо кажуть, що багато гончарів було, то точно в землі має щось бути.
Ярослав: я чув 15% населення займалось гончарством і докази, можливо, десь є. В когось на подвір’ях, на стріхах напевно є якісь горщики, якась макітра може бути, але люди не звертають на них увагу. Від 20-х до 50-х років тут зникла просто половина населення міста, а в союзі (СРСР, прим. ред). підприємницької діяльності ніякої не було. Гончарство ж, можна сказати, цивільна справа – ти сам на себе можеш заробити, викопавши трошки глини і придавши їй форму. Ми навіть не знаємо чи була тут орнаментика чи ні, яка технологія була виготовлення обухівської кераміки. Чи це була глазурована, чи молочна, чи обварна кераміка. Можемо лише здогадуватись. Зразки, які є в музеї, мені більше на гайсинську кераміку схожі. Якщо щось і було, його знищила окупаційна радянська влада.
У мене є ваші вироби, а у Вас – сторінка в фейсбуці. Очевидно, що ваші роботи давно вийшли за межі Обухова. Де їх можна придбати сьогодні і чи плануєте ви якісь акції з масштабування, просування і тому подібного гончарного маркетингу продуктів своєї праці?
Марина: Так, є сторінка у фейсбук, інстаграм – це вже велике коло поціновувачів, які постійно докуповують і собі, і на подарунки навіть за кордон. Є воркшопи в Києві, Вінниці, Ірпіні. Є ще бажаючі продавати нашу кераміку, але ми не в змозі таку кількість створити.
У нас всі процеси проходять певний цикл: місяць ліпимо, наліплюємо різних речей, випалюємо, декоруємо. Це мислиться загрузкою в піч, тобто є піч певного об’єму, яку треба загрузити і випалити. Відштовхуючись від печі, утворюється асортимент виробів: горнятка, миски, дрібні декоративні речі, прикраси, дзвоники, обереги. Так що масштабуватись – це відростити ще дві руки треба (сміється), це авторський посуд, з авторським декоруванням. Весь посуд я декорую власноруч і це ексклюзив, на масове виробництво важко покласти. Все, що ми виготовляємо за місяць, відразу розлітається. І ми знову ліпимо.
Ярослав: але, все приходить не зразу. Як мінімум років з десять треба працювати у цій сфері. Їздити на сотні різних ярмарків, стояти під пекучим сонцем, проливним дощем, снігом, градом. В мороз, жару – немає різниці. Цій справі потрібно повністю віддатись. Цим частіш займалась мама Марини (Антоніна Галуза). Масштабувати теоретично можливо, залучивши інших майстрів. Але, у нас немає мети зробити цього багато і перетворити на мас-маркет, просто займаємось тим, що нам подобається. За багато років спроб і експериментів винайшли свою технологію і так робимо тільки ми.
Як мінімум кілька раз і кілька людей питали мене де власне дорослі можуть навчитися роботи на гончарному крузі і тд. Чи не думали ви про відкриття чогось схожого на курси? Впевнений, тільки в Обухові бажаючих було би більше ніж досить.
Ярослав: я не відчуваю себе майстром, який може пояснити і навчити. На початку ми це робили, були виїзні майстер-класи, в майстерню люди приходили. Але це дуже виснажує, треба кожному пояснить, показать. І ще ж у кожного виріб має вийти, а це не завжди так – ти засовуєш в піч і думаєш: бахне чи не бахне?
Марина: Навчати – це теж ремесло і на це потрібен час. Є майстерні, які орієнтовані саме на уроки, на майстер-класи, курси з ліпки, гончарства. Лиш цим займаються. Ми ж хочемо творити. Можливо з часом така ідея сформується.
Власне, продовжуючи виробничу тематику. Ваша студія схожа на майстерню античного Пігмаліона. В ній прекрасно все: атмосфера, глина і коти. Чому ви не ліпите котів? Коти – це ж один з майбутніх брендів нового гуманістичного Обухова?
Марина: Бо коти це не про це. Коти – це більш про внутрішній стан, сприйняття. Це не про форму. Коти – це така глибина насправді. Коли за ними спостерігаєш, буваєш в одному середовищі, можна багато чого навчитися, відчути, зрозуміти. Можливо, вони не через форму проявляються у творчості, а через стан, який ти ловиш разом з ними. В якому б стані ти не прийшов у майстерню, коти все вирівнюють. Але кіт був, перші гроші, які я заробила глиною – це була виліплена в дитинстві фігурка кота, яку я продала.
А якщо серйозно, розкажіть, яким саме виробам, можливо технікам, поливам, розмальовкам, сюжетам надаєте перевагу. Іншими словами – про що ваша творчість, які запрограмовані в ній коди ви стараєтеся донести до кінцевого споживача?
Марина: В Glyn-kar ми створюємо посуд, до цього були більш декоративні об’єкти: тарелі, символіка різна, я люблю трипільську. Використовуємо одну із давніх технік – «молочіння». Це один із технологічних моментів, коли випалюється виріб у справжньому молоці. Молоко, до речі, використовуємо обухівське. Багато тестували різного і виявилось, що саме обухівське найбільше підходить. Започаткувала все моя мама ще коли ми в інституті вчились. Мама займалась керамікою в Обухові і її зацікавила ця технологія. Все це було в часи відсутності інтернету, тому вона їздила на ярмарки, спілкувалась з гончарами, які цю технологію використовують. У кожного з них різний підхід, свій рецепт.
Мама пробувала, експериментувала і зрозуміла як це робиться, потім поділилась досвідом з нами. Нам сподобалось і почали робити, лиш трішки вдосконалили технологію, додали свого. Просто «молочіння» має різні коричневаті відтінки, ми ж почали додавати поливи різні, тобто, поєднали сучасне і минуле. Так створився Glyn-kar.
Ще застосовуємо давню технологію «лощення» – кожен виріб “налощується”, натирається гладеньким камінчиком і утворює таку кльову фактуру. Виріб стає гладкий, пори закриваються. Використовуємо багато давніх технологій, але створюємо свої, новітні штуки.
Ярослав: вся наша робота це давня технологія, немає нічого нового. Гончарство – одна із найперших професій на цій планеті.
Як на вашу роботу вплинув початок і перебіг війни, котра, всі знали, рано чи пізно буде? Іншими словами чи є різниця між вашим гончаруванням рік тому і зараз?
Марина: Прийшло розуміння цінності матеріалу, бо вся глина з Донбасу, зі Слов’янська. Дуже багато гончарів, керамістів використовують саме цю глину. Це ж не просто викопав глину і все, завод має переробити аби вона стала пластична, придатна для роботи і тоді вже гончар працює з нею. А в Слов’янську найпотужніші заводи з переробки глини, величезні кар’єри і зараз це проблема. Зараз якщо зі Слов’янська відправили глину, то це не просто глина – це “золото” їде. Ну і, відсутність світла на гончарство дуже впливає, випалити піч без електрики неможливо. Але це всі пережили.
Ярослав: ми звідси нікуди не виїжджали, з першого ж дня допомагали чим могли, робили блокпости. Якийсь час до майстерні не було доступу, лише їжу котам передавали.
Встигаєте займатися ще чимось? Волонтерити, приміром, абощо?
Марина: 23 лютого 2022 року я відчула, що треба щось ліпити саме для підтримки військових. Ну а вже 24-го було розуміння, що робити треба ще більше. Створювали речі саме для благодійних продажів і вони продавались дуже добре. Люди дуже підтримують такі акції. І це важливо, коли ти робиш такі речі, люди купують і кошти йдуть на підтримку військових. На відновлення будинку в Ірпені були задіяні, в Обухові для благодійних зборів вироби надавали. Тобто, глиною намагаємось допомагати. І на ці речі дуже великий попит. Це і радість, і натхнення, і здивування водночас.
Ще викладаю в Обухівській школі мистецтв. Але, в першу чергу, у мене глина. Вона зі мною скрізь, де б я не була, і чим би не займалась. Чи під час тривоги у сховищі, чи вдома на ліжку – це стиль життя.
Ваші побажання на адресу Обухова і України. Не стримуйте себе – любові багато не буває).
В першу чергу – Перемоги. І розвитку культури.
Марина: Обухів – перспективне і багате місто, але в той же час, бідне на культурні простори. Це дуже важливо – простір, де був би дух культури, бо це збагачує місто, наповнює його змістом. В Обухові ж безліч талановитих людей, які знають чим той простір наповнити.
Ярослав: Це типово для периферії, коли місто-гігант перекриває всі потреби маленького міста. Хочеш на виставку – є Київ. Це не дуже добре, бо такі речі виховують в людей смак і розуміння, що є справжнє, а що сюди запхали. Хочу побажати Обухову ставати містом ідей вільних людей.
- ОКСАНА ГЕРАСИМЧУК: «Зараз головне не «з’їсти» себе та один одного і тримати стрій»
- МАКСИМ ВАТРИЧ: «Так, як підтримують спорт в Обухові, мало де підтримують в Україні»
- Віра Іщенко (“Материнське серце”, Обухів): “Я довго не роздумую, мій девіз – куй залізо поки гаряче”!
- Найбільші виклики для Обухівської громади – її захист, найбільші проблеми – в медицині – СЕРГІЙ КЛОЧКО