Обпалені Чорнобилем: Віктор Сергійович Галуза
Їм доводилося діяти за велінням власної інтуїції та сумління, сміливості та почуття обов’язку. Серед них і Віктор Сергійович Галуза – житель Обухова, пенсіонер, а в 1986-му – диспетчер Воєнізованої пожежної частини (ВПЧ-2) №2 по охороні Чорнобильської АЕС. За ліквідацію аварії на ЧАЕС Віктор Галуза нагороджений орденами «Знак пошани» та «За мужність» III ступеня. З 2006 року Віктор Сергійович – довічний державний стипендіат серед осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
Ліквідатор згадує:
«Народився я за тридцять кілометрів від станції, в селі Хутор-Ліс Наровлянського району на Гомельщині. У Прип’ятському професійно-технічному училищі №8 здобув професію монтажника залізобетонних конструкцій і ще встиг пропрацювати за спеціальністю на 3-му енергоблоці атомної станції рік до армії. Після демобілізації мене «просватали» у пожежну частину ВПЧ-2, в караул до лейтенанта Володимира Правика рядовим внутрішньої служби.
Я з дружиною та маленьким сином жив у батьків, у Білорусії, а працював – на ЧАЕС. Робота мені подобалась. На чергування їздив на спецтранспорті, який надавала станція. Стояв першим у квартирній черзі як молодий спеціаліст. Житло тоді будували швидко, і я був упевнений, що невдовзі матиму в Прип’яті свою квартиру. Але всі плани зруйнувалала аварія.
Наша воєнізована пожежна частина №2 базувалась безпосередньо на території Чорнобильської атомної станції і спеціалізувалась на її охороні. Як вже казав, я був пожежним, але інколи мене ставили підмінним диспетчером. 25-го квітня випадала не моя зміна, проте мене викликали на чергування. Зміна тривала 24 години – з восьмої години ранку. День минув спокійно.
З 23-ї години (25 квітня) до часу ночі (26 квітня) мене підмінив наш пожежний Сергій Легун. У 1:23 і 45 секунд зненацька на центральному пульті спрацьовує пожежна сигналізація. На головній панелі в диспетчерській спалахнули сотні червоних сигнальних лампочок. Десь всередині станції у нічній тиші прозвучали два вибухи, а потім пролунав вибух настільки потужний, що зруйноване бетонне перекриття 4-го енергоблока порозкидало по території станції… Я увімкнув сигнал тривоги. Про нештатну ситуацію одразу доповів своєму керівнику – начальнику ВПЧ-2 майору Леоніду Телятникову.
В 1:24 з Центрального пункту пожежного зв’язку (ЦППЗ) міста Києва на наш диспетчерський пульт ВПЧ-2 зателефонувала диспетчер Валентина:
– Алло, це ВПЧ-2?
– Так! – відповів я.
– Що у вас там горить?
– Вибух на… головному корпусі. Між третім і четвертим блоком.
– А люди там є? – запитує телефоністка.
– Так.
– Піднімай наш склад! – це вже підключився керівник ЦППЗ.
– Піднімаю! Начальника підняв! – відповів я.
– Так всіх, всіх, весь офіцерський склад. Офіцерський корпус піднімай! – знову керівник ЦППЗ.
Запис цієї телефонної розмови викладений в інтернеті. Переслуховую перемовини диспетчера Центрального пункту пожежного зв’язку з нашою ВПЧ, з керівництвом пожежної охорони, з пожежними частинами Іванкова та Поліського… Важкі спогади. Адже тоді аварія поділила життя на «до» і «після». Важко від того, що після пожежі стали помирати наші хлопці. Із захисних засобів у них були брезентові роби, каски і рукавиці, а це виявилося слабким захистом проти величезних доз радіації. Повернення до цих думок викликає важкість на душі.
…За лічені хвилини до місця пожежі прибув черговий караул ВПЧ-2 у складі трьох відділень на чолі з лейтенантом Володимиром Правиком і пожежними Іваном Шавреєм, Володимиром Прищепою, Миколою Нічипоренком, Андрієм Королем, Віктором Легуном, Анатолієм Захаровим, Леонідом Шавреєм, Сергій Легуном, Олександром Петровським, Андрієм Половинкіним та Іваном Бутріменком.
Володимир Правик здійснював розвідку для того, щоб оцінити стан пожежі та визначити як прокладати пожежні рукави для подачі води. Саме він повідомив на пульт диспетчерського звязку, що четвертий блок повністю зруйнований, рівень радіації високий, підтвердив, що пожежа найвищого – 3-го рівня, а це означало – до місця загоряння повинні бути вислані всі найближчі пожежні розрахунки з навколишніх міст Київської області – Чорнобиля, Іванкова, Поліського, Білої Церкви, Ірпеня, Києва…
Караул нашої частини гасив пожежу з боку машинного залу, встановивши біля 3-го енергоблоку пожежні автомобілі на пожежні гідранти і спрямувавши їх на покрівлю 4-го блоку.
Буквально за п’ять хвилин прибув черговий караул СВПЧ-6 по охороні міста Прип’яті на чолі з лейтенантом Віктором Кибенком. Його караул гасив пожежу з боку зруйнованого 4-го блоку.
Оперативно на місце аварії прибули начальник ВПЧ-2, майор внутрішньої служби Леонід Телятников, начальник СВПЧ-6 Олександр Єфіменко, директор атомної станції Віктор Брюханов. Телятников узяв керівництво по гасінню пожежі на себе та оголосив збір особового складу підрозділів Прип’ятського гарнізону. З офіцерів обох частин він сформував штаб пожежегасіння, а з підрозділів, що прибували, – резерв для заміни людей.
До другої години ночі до станції прибули рятувальники 17 пожежних частин Київщини. Гасіння пожежі тривало до шостої ранку. Пам’ятаю, як до мене, в пультову, після 6-ї, коли вже загасили пожежу, зайшов утомлений Леонід Телятников. Посидів, поговорили, я потім йому стало погано, почалась блювота – перша ознака променевої хвороби. Хлопці обох пожежних частин отримали неймовірно високі дози опромінення і потребували невідкладної медичної допомоги. Телятникова, Правика, Кибенка та особовий склад двох караулів направили до медико-санітарної частини №126 міста Прип’яті.
26 квітня я не міг покинути пульт, стояв на вахті. Всю інформацію, яку отримував з місця події, по секретному зв’язку передавав на Київ. На пульт телефонував директор станції Віктор Брюханов, який проводив термінову нараду в підземному букері на території станції, просив, аби відправили машини для відкачки води. Вранці з санчастини подзвонив Володимир Правик, запитував як справи і повідомив, що хлопців з нашої ВПЧ-2 та з прип’ятської СВПЧ-6 відправлять на лікування на Київ.
Моє чергування закінчилось о 16:00 двадцять шостого квітня. З мого караулу з пожежі повернувся Андрій Король і під вечір ми виїхали до гуртожитку, де мешкав товариш.
27 квітня, коли евакуювали Прип’ять, ми чергували у місті, патрулювали територію. До 29 числа наша ВПЧ-2 базувалась на території прип’ятської міської СВПЧ-6, а потім нас перекинули до Чорнобиля, в СПЧ-17. Збірну групу рятувальників, а їх зі 140 залишилось дванадцятеро, поселили прямо в пожежній частині. До автобуса викликали мене, Леоніда Шаврія, Андрія Короля та інших і повезли на мийку. Ми помилися, переодяглися, адже до того часу не мали змінного одягу, а він, як і ми, був дуже забруднений радіацією. Того ж таки дня нас забрали до Іванківської лікарні, а з 30 квітня протягом цілого місяця я разом з пожежними ВПЧ-2 і СВПЧ-6 знаходився на лікуванні в радіологічному центрі на Ломоносова, в Києві. Цей місяць ми провели у прямому значенні цього слова, не встаючи з ліжок, нам постійно ставили крапельниці, промивали кров, виводячи з неї радіонукліди.
Після лікування я потрапив до пожежної частини в село Розважів Іванківського району, а потім через обласне Управління пожежної охорони за розподілом переїхав до Обухова. Влаштувався у ВПЧ-13, де працювали мої колеги з ВПЧ-2 Василь Лопатюк та Віктор Скрильніков і яку очолював начальник СВПЧ-6 по охороні Прип’яті Олександр Єфіменко. Під осінь забрав родину. Жили в пожежній частині: в ленінській кімнаті поставили розкладушки і якось тулились. Аж під новий рік отримали квартиру на Лікарні.
Після аварії двічі був у Чорнобильскій зоні відчуження, у своїй ВПЧ-2, на атомній станції. Кілька років тому за ініціативи голови обласної ради ветеранів, полковника внутрішньої служби у відставці Анатолія Бондаренка разом з колегами Олександром Єфіменком та Анатолієм Захаровим брав участь у зйомках фільму про аварію на ЧАЕС.
Якось, відвідуючи музей Чорнобиля в Києві, на Контрактовій площі, під товстим склом побачив… свій журнал чергувань ВПЧ-2, в якому записував усі події того спекотного квітня 1986-го. І перед очима ожило минуле… ».
Автор (ка): Олена ДРАЧУК