ОКСАНА ГЕРАСИМЧУК: «Зараз головне не «з’їсти» себе та один одного і тримати стрій»
Одна з цеглинок цього фундаменту – волонтерські середовища Обухова і Обухівшини. Спільноти, котрі зуміли самоорганізуватися на основі власних горизонтальних зв’язків і день за днем вносити свою лепту в майбутню Перемогу Добра над Злом.
Приклад – робота, котра триває в одному з дитсадків Обухова.
Про неї, любов до дітей і України, а також інклюзивність як органічну норму цивілізованого суспільства «Хронікам Обухова» розповіла Оксана Герасимчук – мама, педагог, волонтерка.
Вже третій рік Ви завідуєте дитячим навчальним закладом «Рушничок». Працювати з дітьми – це професія чи покликання? Чим займались до цього?
Я вірю, що всі випадковості не випадкові. Моя перша професія не педагогічна. Я закінчила медичний коледж, за спеціальністю акушерство і працювала в реанімації новонароджених пологового будинку. І хоча я працювала з недоношеними дітками, але, мама завжди казала: «можливо, ти передумаєш»? А взагалі, я й народилась 1 вересня.
Я народила двох діток. Старша донька народилась з вродженою патологією головного мозку і це було 10 років боротьби за її життя. Потім народився менший синок і коли я привела його в садочок «Зірочка», Ольга Миколаївна запропонувала мені спробувати попрацювати вихователем. В той час я була дуже виснажена, розгублена, важко було виховувати особливу дитину плюс маленький синок.
Ольга Миколаївна, мабуть, побачила, відчула, що мені це потрібно. Це був важливий крок, родина мене підтримала. Якраз відкривався садочок «Дударик» і я спробувала працювати вихователем, не маючи досвіду, освіти спеціальної. Коли донька померла саме діти мене втримали, показали, що життя триває, не дивлячись ні на що. І я просто не змогла вже їх покинути і залишилась в садочку. Отримала профільну освіту, закінчила ВУЗ і залишилась працювати в дошкіллі.
На сьогодні я в дошкіллі вже дванадцятий рік. Не знаю чи це професія чи поклик. Мабуть – доля, так треба було. Залишатися з дітьми, бачити як вони зростають, навчаються, мудрішають і вже такими цікавими йдуть в перший клас.
Три роки тому мені запропонували очолити «Рушничок». І хоча ніколи не мала амбіцій керувати закладом дошкільної освіти, все ж вирішила подивитись на цей садочок. Мені взагалі важливе перше враження про людей, про будинки, про місто, про все. Я коли сюди зайшла, тут була така атмосфера цікава, поєднання національної символіки, смачних запахів. Приємна атмосфера і достатньо молодий колектив. Вирішила спробувати. Я вважаю, що краще спробувати і пошкодувати, ніж не спробувати і шкодувати. Було важко, і зараз не легко. Але, головне, що ми з колективом дивимось в одному напрямку.
В Обухові успішно працює онлайн-садочок, це саме Ваша ініціатива, яка актуальна й досі. Розкажіть, як виникла така ідея?
Дошкілля – це такий освітній фронт. Чому? Бо нам першими припадає випробовувати те, що до нас ніхто не робив. Ми створили на платформі «телеграм» публічний онлайн-садочок Обухова. Перше включення було 20 березня 2022 року. Наш садочок був ініціатором, але ми запросили до співпраці всіх вихователів, об’єднали всі заклади міста.
Працюємо й досі, бо наразі ми не можемо охопити всіх дітей якісною дошкільною освітою в очному режимі. Багато дітей не можуть відвідувати заклади. Велика кількість виїхали в інші регіони, або за кордон. І діти долучаються разом з батьками тому, що хочуть бачити своїх вихователів, сумують за заняттями.
Ми не зупиняємось, складаємо розклад, обираємо тематичні дні. Будь-хто може обрати заняття, котре зацікавило, і в зручний для себе час підключитись. Спочатку проводили онлайн-включення, але це було не дуже зручно. Батькам треба було підлаштовуватись. Потім ще додались проблеми зі світлом, інтернетом.
Тому зараз заняття записуємо, такий формат значно зручніший і ми зберегли всі режимні моменти. Ми і малюємо, і ліпимо, і фізкультура, і танці, одним словом – все, що діти роблять в садочку. Маємо своїх прихильників. Наразі у нас 1400 підписників. Нас дивляться і ми продовжуємо працювати, створюємо батькам такого помічника.
Пригадайте 24 лютого 2022 року
Цей день всі пам’ятають. Мені зателефонувала колега зі сльозами, каже: я чую вибухи, почалась війна. А через 10 хвилин уже й в груповому чаті керівників навчальних закладів було повідомлення, що ми не приймаємо дітей, чекаємо розпорядження військової адміністрації. У мене не виникало питання, що робити далі, я зібралась і прийшла на роботу. І я була така не одна. Не скажу, що прийшов весь колектив, але, люди приходили, йшли, інші приходили і так весь час. Мене питали, що робити, але відповіді я не мала. До вечора всією родиною були в садочку, розгублені, не знали, що робити. Згадала, що вдома закінчилась сіль, ми зайшли в магазин і побачили пусті полиці, паніку, люди скупляли все, що бачили. Було страшно.
Я бачила черги на заправках і розуміла, що більшість обере шлях кудись виїхати. Мої батьки живуть на Житомирщині, відразу телефонували: їдьте до нас, але ми відмовились, вирішили, що будемо тут. І це був правильний вибір, бо шлях пролягав через Ірпінь, Бучу, Бородянку, Гостомель.
Наступного дня було трохи легше, ми ж люди як мурахи. Можемо сваритися, не поділяти думку один одного, критикувати, але коли наступають важкі моменти, вміємо гарно гуртуватися і тоді це відчувалось. Зібрались з колективом, щоб зрозуміти хто залишився, хто, що вміє, може і хто чим може допомогти. Частина дівчат відразу стали на кухню. Так до цього часу і залишаються там – мій кухонний фронт, наші кухарі садочку, «пиріжкові феї», я їх називаю.
Всі, хто залишився в садочку, робили все аби прийняти людей, котрі виїжджали з Києва. Вони у нас зупинялись, ночували, а наступного дня евакуаційні автобуси їх забирали в більш безпечні місця. Отак ми й працювали, з колективу лише четверо людей виїхали за кордон. А не повернулись лише двоє.
Садочок під Вашим керівництвом займався і займається волонтерською діяльність. Розкажіть детальніше як все починалось?
У вересні, коли вже усвідомлювали, що війна не закінчиться швидко, було розуміння, що треба робити щось і з того, що є під руками і щоб воно було помічне хлопцям на фронті. Нам в садочку майструвати щось не проблема, дівчата креативні. У нас, до речі, є величезний проект, який називається: «крафтові ігри» – виготовляємо ігри із вживаних матеріалів. В той же час мені на очі потрапила фейсбук-група «окопні свічки» і я зацікавилась, зрозуміла, що це дійсно потрібне. Ми оголосили збір матеріалу – це консервні банки і картон.
Але згодом стало зрозуміло, що найголовніше – це парафін і віск. Багато матеріалу зібралось за два чи три дні. Оскільки садочок в той час працював дистанційно, вирішили робити багато свічок. Зібрались 10 жовтня, якраз в той день почався масований обстріл і ми 2 години просиділи в укритті.
Саме цікаве, що після закінчення повітряної тривоги ніхто не пішов додому. Тоді ми і зробили першу партію і я навіть пам’ятаю кількість – 325 штук. Вже зараз, на кінець лютого, я навіть і не знаю скільки їх зроблено.
Певно наближаємось до 10-ти тисяч штук. Люди вже знають, що ми тут робимо, постійно передають матеріал, але головна проблема – це віск і парафін. На початку року були морози, тому був великий запит на свічки. Ми оголосили збір і за чотири дні люди надіслали 20 тисяч гривень. Закупили тоді 225 кг парафіну, все завдяки небайдужим. Були суми і по 2,5 тисячі і по 20 гривень, ми вдячні кожному. От і сьогодні ми прийшли, а нас чекає понад 50 кілограм парафіну – подарунок з Фінляндії від українців, котрі зараз там.
Виробництво свічок поки не спиняється, завжди буде потрібно світло і тепло. Поки є потреба – будемо працювати.
Відправляючи свічки, ми завжди пакуємо разом з ними в ящики ще й смаколики різні. Колектив і батьки долучаються, приносять солодощі, шкарпетки. Багато приносили меду і взимку ми готували вітамінні суміші на фронт: мед, імбир, лимон.
А ще багато принесли банок з-під дитячого харчування, великі з пластиковими кришками. Але, великі банки не підходять для окопних свічок. Віск в них просто не вигорає, тому в нас виникла ідея зробити подарункові бокси для воїнів.
До свого свічного заводику ще організували майстерню Святого Миколая. Задекупажували банки, надрукували багато листівок і наповнювали банки різними приємними дрібничками: снеки, бульйонні кубики, цигарки, шоколад, шкарпетки. Обов’язково – листівку з побажаннями і ангелик з бісеру, який також робили власноруч. Передавали ці бокси разом зі свічками. Деякі дівчата в листівках вказували свій номер телефону і отримували повідомлення з подяками від воїнів. Дуже приємний і щемливий момент.
З якими волонтерськими ініціативами наразі співпрацюєте?
Ми не ділимо на своїх і чужих, окопні свічки ми давали всім, хто просив. Звертались люди через фейсбук: Харківський напрямок, Куп’янський, Миколаївська область, Херсонська і найгарячіші рубежі: Бахмут, Костянтинівка, Авдіївка.
В першу чергу, звичайно, «Материнське серце», благодійна організація Валентини Луговської, благодійний фонд «Проксен».
Ще нікому не відмовили в допомозі і будемо ділитись стільки, скільки буде потрібно.
У Вас дуже згуртований і творчий колектив. Напевно, вже є плани на майбутнє? Які задуми плануєте втілювати в життя?
Звичайно є. Але головне – ми прожили цей рік. До цього прожили ще 9 років, але саме цей рік нам показав, що війна не може бути далеко, вона тут, поряд з нами. Ми не знаємо як довго ще буде тривати, але діти проживають своє дитинство тут і зараз. Головне завдання будь-якого колективу дитячого закладу – зробити так, щоб у дітей було дитинство. Це фундамент подальшого життя, воно має бути прожите і захищене. Втрачене в дитинстві дуже важко здобувається в дорослому житті. Іншого дитинства ніколи не буде.
Нашим дітям випав складний час. І ми маємо докласти максимум зусиль аби зробити їх дитинство безпечним, розумним, яскравим, цікавим. Дитину виховує те, що вона бачить і відчуває. Тому ми працюємо над простором, який оточує.
Багато мрій, але головне їх бачити. Тоді вони обов’язково втілюються в життя. Простір нашого садочку створювався дбайливими руками Зої Василівни, першої завідувачки. Вона велику увагу приділяла національно-патріотичному вихованню. На жаль, багато елементів були в занедбаному стані і перше, що ми зробили – реставрували, відродили «дерево життя». А потім виникла ідея створити такі дерева в кожній групі, ніби із зернинки почалось нове життя. Є патріотичний куточок, який заснувався від першої окопної свічки, від першої ляльки-мотанки, яку ми створили власноруч.
Ви одна із засновниць ГО «ПОЛІНА. ПОСТІЙНА ЛІНІЯ НАДІЇ». Розкажіть детальніше про організацію, напрямки її діяльності?
Перше, що я про себе кажу – я назавжди мама дитини з інвалідністю. Я знаю як це, я це прожила і зараз це живу. Я розумію, наскільки важлива проблема безбар’єрності в соціумі і вона буде актуальною ще багато і багато поколінь.
Інклюзія – це не про особливість, це про включення, про те, що всі мають право на життя без бар’єрів і обмежень. Три роки тому ми з подругами і однодумцями Інною Гауз та Ірою Швець заснували громадську організацію, щоб популяризувати серед людей знання про те, що ж таке інклюзія, що таке соціальна інклюзія.
Було бажання підтримати такі родини. Для цього реалізовували різні освітні проекти, конференції, великий едкепм в Обухові. Були неформальні зустрічі з мамами, які виховують діток з інклюзією. Це і чаювання, і заняття з флай-йоги. Була ідея провести фотосесію для мам, щоб вони поглянули, які вони класні.
Але найбільша мрія, і я думаю ми її реалізуємо, створити в Обухові освітній хаб для спілкування дітей і дорослих з особливостями розвитку. І це не про навчання, це про спілкування, щоб могли долучитись всі бажаючі. І це було не лише про дітей, а й про підлітків, про дорослих. Про дітей зараз говориться досить багато, але вони мають здатність виростати і стають ізольованими, суспільство їх не бачить.
Ми раніше багато їздили, вивчали досвід, були спікерами на всеукраїнських та міжнародних конференціях. Відвідали Івано-Франківську та Тернопільську область, там вже створені такі центри і в нас є з ними зв’язок. Це позитивний досвід. За чотири роки діти стали підлітками і ми бачимо як вони інтегровані в суспільство, як вони зросли, змінилися. Я вважаю, що Обухову дуже потрібен такий громадський простір.
Щоб Ви хотіли сьогодні побажати Обухову, Україні?
Я не буду розділяти – Перемоги і миру нам всім! Щоб там не було – підтримувати один одного, відчуття дружньої підтримки дуже важливе. Це вже потім буде усвідомлення того, що ми пережили, але зараз головне не «з’їсти» себе та один одного і тримати стрій.